Теорія прихильності Д. Боулбі
Велика кількість психологічних травм, а також передумов для виникнення невротичних і соматофорних розладів виникають в ранньому дитинстві. Теорія прихильності була створена Джоном Боулбі (1907–1990), англійським психіатром та психоаналітиком, який у роботі з важкими дітьми виявив, що діти, які ростуть у сирітських притулках, часто мають різні емоційні проблеми, включаючи нездатність встановити близькі та тривалі стосунки з оточуючим.
Якщо дитина в ранньому дитинстві протягом тривалого часу набуває досвіду надійної прихильності хоча б з однією дорослою людиною, це стає важливим фактором, який надалі може захистити його від розвитку психопатології. У відносини прихильності входять почуття, очікування та стратегії поведінки дитини, які вона виробила на основі досвіду спілкування з найважливішими особами які піклуються про неї.
Патологічні батьківсько-дитячі відносини призводять до психосоматичних порушень (включаючи дітей, що часто хворіють), саморуйнівної поведінки, невротичних розладів і розладів особистості, що формуються. Вирізняють прихильність наступних типів:
Тип A - небезпечна прихильність уникаючого типу. Зовні байдужа, стримана манера поведінки, заперечення будь-яких почуттів-захист від частого відторгнення, спроба забути про потребу матері, щоб уникнути нових розчарувань.
Тип B - надійна безпечна прихильність, не відноситься до розладу. Спостерігається адекватне формування прихильності до дорослого, що опікується.
Тип C - небезпечна прихильність тривожно-опірного, амбівалентного типу. Такий тип розладу прихильності вважається патологічним і припускає, що дитина сильно засмучується після того як мама пішла, а після її повернення чіпляється за неї, але потім її відштовхує. Цей тип прихильності характеризується як амбівалентний, тривожно-опірний, і часто виникає у дітей, чиї батьки непослідовні: то надто пестять дитину, то кривдять її, несправедливо карають без об'єктивних причин.
Тип D - небезпечна прихильність дезорганізованого типу. У незнайомій ситуації після відходу матері дитина може «застигнути» в одній позі, може «втекти» від матері, яка намагається наблизитися після її появи.
Комбінація типів A/C - такі діти не відпускають мати від себе ні на крок, і в цьому виявляється їхній «психологічний симбіоз». Даний тип розладу прихильності формується у високотривожних матерів, коли погано усвідомлюється потреба дитини, уникаються всі можливі потенційні небезпеки для дитини. У дітей із цим симбіотичним типом розладу прихильності порушено формування «Я-концепції», прийняття себе як самостійної особистості.
Діти з розладом прихільності стають «регулярними» пацієнтами, лікарі лікують соматичні прояви психологічного дискомфорту, викликаного патологічними батьківсько-дитячими стосунками. Симптоми, які можуть означати розлад прихильності включають часті хвороби, високу резистентність до терапії, поява все нових і нових соматичних симптомів, нездатність самостійно працювати або грати, притягнення до себе постійної уваги з боку дорослого, хворобливість протягом навчального року і гарне самопочуття під час канікул.
Новонароджене немовля, а потім маленька дитина несамостійна, і тому доросла людина, що забезпечує йому захист і турботу, життєво важлива для малюка. Потреба в «безпечному притулку чи тихій гавані», іншими словами – у надійній людині, до якої він відчував би прихильність і яка б у небезпечних ситуаціях забезпечила б захист і допомогу, зберігається протягом усього життя. Теорія прихильності лежить в основі сучасної емоційно-фокусованої терапії, а також схема-терапії.
Література
Flaherty S.C., Sadler L.S. A Review of Attachment Theory in the Context of Adolescent Parenting. Journal of Pediatric Health Care.2010.
https://www.jpedhc.org/article/S0891-5245(10)00046-5/fulltext
Пилягина Г. Я., Дубровская Е. В. Нарушения привязанности как основа формирования психопатологических расстройств в детском и подростковом возрасте // Мистецтво лікування.2007.№ 6. с. 71–79. http://www.psychiatry.ua/articles/paper255.htm
Карл Хайнц Бриш, Терапия нарушений привязанности:От теории к практике. Пер. с нем. С. И. Дубинской: Когито-Центр. Москва, 2012.
